Гуртуймося, братове-українці

Відділ освіти Куп’янської міської ради Харківської області

 Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

«Об’єднаймося  ж, брати мої»

Номінація «Історія України і державотворення»

 

«ГУРТУЙМОСЯ, БРАТОВЕ-УКРАЇНЦІ!»

                                                                                                                                                         Роботу виконав  ТОНКОНОГ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ,                                                                                                                                 учень 11 класу Куп’янської    загальноосвітньої   школи І-ІІІ  ступенів № 4                                                                                                                                       імені Героя  Радянського Союзу  М.Ф.Хімушина                                                                                                                                                                                Куп’янської  міської ради   Харківської області                        

                                                                                                            Наукові керівники СИЛАІЧЕВА  ЛАРИСА МИКОЛАЇВНА, ТОНКОНОГ ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА

 

Куп’янськ

2015    

ЗМІСТ

 

ВСТУП

-6

РОЗДІЛ І. ЕТАПИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СУЧАСНОСТІ

7-10

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І

11

РОЗДІЛ ІІ. ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ КУРС УКРАЇНИ – ПОЗИТИВИ ТА НЕГАТИВИ

12-17

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІ

18

РОЗДІЛ ІІІ. ВОЄННІ ПОДІЇ НА СХОДІ УКРАЇНИ ТА УЧАСТЬ В АНТИТЕРОРИСТИЧНІЙ ОПЕРАЦІЇ ВОЇНІВ-КУП’ЯНЧАН

19-29

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІІ

30

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

31

ДОДАТОК І

32-40

ДОДАТОК ІІ

41-44

 

 ВСТУП

     Моя дослідницька робота присвячена аналізу історії виникнення та становлення  державності України від найдавніших часів до сучасності, зокрема    аналізу збройного конфлікту, що виник на територіях Донецької та Луганської областей України, проведення антитерористичної операції та анексії Криму, проблемам євроінтеграції України.

     Я вважаю цю тему досить актуальною, тому що складно, важко, але безупинно, український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному ж суспільстві політична влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті.

       Проте в Україні ще не сформована модерна нація, її повноцінна політична еліта, спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний повноцінний розвиток українського суспільства.

     Україні потрібна маса свідомих громадян, залучених до інтересів своєї держави і достатньо компетентних, щоб бути повновартими носіями і суб'єктами державно владних відносин.

      Україна друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції, а за обсягом ВНП - до Італії. Проте політичні права України як нації мінімальні - не лише на європейській арені, а й у власній державі. "В той час, як найубогіші країни світу користуються повним суверенітетом, - пише видатний дослідник української історії О. Субтельний, - Україна тільки-но проголосила його на початку 90-х. Ця кричуща невідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше не знаходила розуміння ".

    Досліджуючи історію України, я зосереджую увагу на багатьох проблемах розвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українців власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність складають один із основних аспектів національного досвіду. Отже, українське минуле - це головним чином історія  народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком спрямованої держави.

     Над пошуками розв’язання так званої української справи – проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь

українців. ЇЇ започаткували ше кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін. Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради   (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою уявляв собі учений Україну. “Для  всіх українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

     Розвиток новітнього українства й відродження української національної ідеї ще в кінці ХІХ ст. поставили перед українською наукою завдання створити нову  версію  синтезу історії українського народу. Але тогочасна Україна та українська історіографія не були ще готові виконати це завдання.

      Історики  ХІХ ст. вважали за свій головний обов'язок збирати "цеглини" для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії, що ними чим раз більше починало цікавитися покоління істориків століття ХХ: М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, О. Апанович, Н. Полонська-Василенко, В. 
Винниченко, О. Субтельний, М. Брайчевський.

     Між тим, осмислення процесів державотворення в Україні потребує максимально точного, об’єктивного відтворення подій і фактів минулого. Проте в науковому загалі досі триває реконструкція морально-застарілих історичних міфів радянської доби з нерідко властивим їм майже повним ігноруванням самобутніх процесів державотворення в Україні. Адже сутністю схем радянської історіографії було здебільшого фактологічне наповнення (за принципом аналогій) концептуальної схеми загальної історії СРСР.

     Тож не випадковими є не тільки неабиякий інтерес до значної кількості раніше заборонених праць В.Антоновича, Д.Багалія, П.Голубовського, М.Грушевського, М.Драгоманова, О.Єфименко, В.Липинського, Н.Полонської – Василенко, Д.Яворницького та інших, а й зростання, з одного боку, значення суто прагматичного пізнання аналізованого ними перебігу державотворення, з іншого – потреби в узагальненні історичних процесів у відповідності з виробленими науковою думкою схемами. Протягом майже 20 років незалежності сформувалися нові стереотипи і структурно-логічні схеми українського державотворення.

     Концепції української державності у вітчизняній історико-політичній науці обґрунтували академіки М.Грушевський, С.Дністрянський, С.Рудницький, професори В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський, В.Старосольський, С.Шелухін, Р.Лащенко, доцент О.Бочковський. Ними здебільшого концептуальне осмислення проблеми подається через моделювання державницьких інституцій у хронологічному вимірі.

      Саме тому, мета моєї роботи - відтворення етапів українського державотворення з метою пошуку своєрідної точки відліку процесу «відродження»; спроба обґрунтувати необхідність створення абсолютно нової концептуальної схеми державотворення сучасної незалежної України, відмовившись від пошуку аналогів у минулому.

     Об‘єктом дослідження є  етапи українського державотворення, які я обрав за власними критеріями.

    Досягнення мети передбачає  виконання таких завдань:

-         вивчити етапи українського державотворення від найдавніших часів до сучасності;

-         дослідити інтеграційні процеси та проблеми, пов’язані із вступом України до Євросоюзу;

-         дослідити воєнні події на сході України та участь в антитерористичній операції воїнів-куп’янчан.

     Сподівалюсь, що робота над моїм першим дослідженням викличе не- абиякий інтерес не тільки у мене, а й у всіх тих, хто прийме участь у написаній для обговорення проблеми великого українського народу. Тим самим повнішою стане перед нами, сучасниками, складна й суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно.

     Дана робота може бути використана як навчальний матеріал на уроках історії та основ правознавства; а також як матеріал для проведення краєзнавчої роботи.

РОЗДІЛ І. ЕТАПИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СУЧАСНОСТІ

     Держава - це суверенна, політично-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити своє веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загально суспільними справами.

    Докорінною причиною утворення держави було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням.

     Київська держава була тим фундаментом, з якого і розпочалося зведення української державності. Період існування держави ( Київська ) Русь, Руська Земля охоплює ІХ ст. – 40-і роки ХІІ ст.. Виникнення давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

     Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними  зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами.  Хоча варто визнати, що Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. 

     Після розпаду Київської Русі з великих князівств виділялося Галицько-Волинське.  На думку М.Грушевського, саме воно було безпосереднім спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва. Натомість учень видатного історика – С.Томашівський вважав, що саме з Галицько-Волинської держави слід вести відлік історії українського держави, оскільки до складу цього утворення входили лише етнічні українські землі. У ХIII ст. Галицько-Волинська Русь охоплювала 90 відсотків населення, що проживало тоді в межах нинішніх кордонів України.

     Державне утворення Військо Запорізьке постало в ході Національної революції середини XVII століття. Варто враховувати характер цієї держави, зумовлений військовими діями, часто умовними територіальними межами, особливостями формування адміністрації тощо.

     Саме з іменем Запорізької Січі пов’язують  відродження української державності, адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.

     На початку лютого 1649 р. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки. Населення вільної України визнавало нову  владу.

     Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), та Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

     Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини.

     Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції.   В листопаді 1917p. було проголошено Українську Народну Республі­ку (УНР).  Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).  Наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Поль­щею, Румунією, Чехословаччиною.

     У 1922-1991рр. Україна мала державність у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки. Україна була «незалежною і суверенною державою», мала власні органи державної влади, столицю,

бюджет, державний  гімн, герб, прапор. Та фактично всі ці ознаки були суто декларативними.

     Проголошення незалежної України 24 серпня 1991 р. поклало початок сучасному періоду державотворення. Прийняття Конституції 28 червня 1996р. означало в цілому  завершення процесу становлення України як суверенної незалежної самостійної держави, повноправного суб’єкта  європейського та світового співавторства.

     Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже

500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша  літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

     Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

     Складною і суперечливою була історія держави радянської України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак

української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої

ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби. У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснилася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і ідеодогічно залежною від Москви.

     Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом відкрилися можливості створення власної демократичної державності.

     На сучасному історичному етапі становлення і розвиток української державності безпосередньо пов’язаний із процесом національного відродження (на Заході його називають етнічними ренесансом). Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації (насамперед, нації політичної), як дійової особи історії та сучасного світу. Його основним і найвагомішим засобом є створення національної держави, яке завжди відбувається в контексті конкретних історичних умов. Отже, вирішальний вплив на розвиток процесів державотворення в Україні впродовж останніх двох десятиліть справляє реальний хід утвердження та конституювання нашої держави як форми територіально-політичної організації українського народу, яка покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, соціального та духовного розвитку. Звідси, вести мову про реалії нашої незалежності доцільно через призму виокремлення та характеристики головних етапів історичного розвитку і державотворення та сучасного державотворчого процесу в Україні.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І

Таким чином, запропонований мною розгляд етапів дає змогу проаналізувати характер процесів державотворення в Україні. У певному сенсі можна констатувати унікальність, а не універсальність історично обумовлених етапів державності. З огляду на це варто уникнути пастки запозичення досвіду якогось із етапів чи сліпого моделювання, без урахування специфіки процесів сьогодення. На рубежі 80 – 90-х років ХХ століття Україна отримала від історії унікальний шанс для реалізації власної державницької стратегії. Ми його ще не втратили, але й не зуміли до кінця успішно використати. Треба чітко усвідомлювати, що насамперед тільки від взаємодії та консолідації різних гілок влади, влади і суспільства, всього строкатого суспільного спектру залежить успіх українського державницького проекту, благополуччя і процвітання українського суспільства.

РОЗДІЛ ІІ. ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ КУРС УКРАЇНИ – ПОЗИТИВИ ТА НЕГАТИВИ

     Євроінтеграційні прагнення України стали невід'ємними реаліями політичного сьогодення, а європейські орієнтири набули практичного втілення у низці рішень та дій і Української держави, й офіційних органів Євросоюзу.

  Країни - члени ЄС чітко та урочисто висловили у Спільній пропозиції в листопаді 1994 р. намір підтримувати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України. ЄС запропонував реальну підтримку Україні через передання ноу-хау в рамках своєї програми "ТАЦІС". Створюючи основу для цієї діяльності, він розпочав переговори для формування рамок  Угоди про партнерство та співробітництво, спрямованих на посилення діалогу та забезпечення рівноправного партнерства фактично у всіх сферах потенційної співпраці.

  Щодо політичних переваг інтеграції України до ЄС, то вони пов'язані насамперед із формуванням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог - інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій із європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдженням зброї масового знищення, активізує співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

  Характеризуючи політичний аспект реалізації європейської політики сусідства, наголосимо: ключовим завданням Плану дій у політичній сфері стало прискорення трансформації України від тоталітарного до громадянського суспільства і правової держави, в якій демократія, права та свободи людини є вищими соціальними цінностями. Україна домоглася значного прогресу у сфері політичного розвитку. Складовими поступу стали: проведення, відповідно до євростандартів, парламентських виборів 26 березня 2006 р.; формування Уряду згідно з оновленою Конституцією України; ліквідація обмежень для ЗМІ (за індексом свободи ЗМІ Україна утримує першість серед країн - сусідів ЄС).

  Проблема економічної інтеграції для України належить до першочергових. Для України як однієї з найбільших європейських держав особливо важлива інтеграція саме з країнами Європи. Сьогодні ефективна інтеграція України до світового економічного простору є нагальним завданням розбудови державності й економіки. Загалом процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору з метою забезпечення кращих умов торгівлі, збільшення розмірів ринку, використання ефекту масштабу виробництва (для країн з малою ємністю національного ринку), розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури, поширення передових технологій, стимулюванням конкуренції.

  Процес міжнародної економічної інтеграції України має певні особливості:

1. Наша держава ще не визначилась повністю з основними напрямами та механізмом структурної перебудови економіки, оскільки критерії цього процесу повинні вироблятися з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України.

2. Гостро постають питання і безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, і взагалі економічної безпеки, які необхідно розв'язувати з позицій активного конкурентного протистояння на світовому ринку.

3. Існують певні суперечності регіонального характеру, усунення котрих можливе лише на довгострокових договірних засадах через активне введення до інтеграційних процесів із визначенням глобальних національних пріоритетів та їхнім збалансуванням з іншими, що існують у світовому економічному просторі.

4. Спроби активного спілкування та діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантами входження України до світового ринку і оновлення економіки - поки що спричиняють неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі чітко не визначено орієнтири нашої держави ні в розвитку внутрішньої економіки, ні в пошуках її майбутнього місця у світовому господарстві.

  Отже, для України європейська економічна інтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, передусім на ринок ЄС. Як невід'ємна частина Європи, Україна орієнтується на чинну в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку.

  Розглядаючи соціальні переваги членства в ЄС, зауважимо, що вони пов'язані з наявними тут високим рівнем соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвинутою системою охорони довкілля. Наслідком інтеграції України до ЄС стануть суттєві зміни у забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці, гарантій соціального забезпечення, належних умов життя громадян, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту і соціального страхування відповідно до європейських стандартів.

  Прагматичність інтересів ЄС у стратегії "сусідства" щодо України визначається декількома чинниками: формуванням на своїх східних кордонах   поясу стабільності й безпеки; відсутністю в ЄС чіткої й узгодженої концепції європейського інтеграційного процесу, а також загального бачення майбутнього єдиної Європи. Прийнята стратегія Східного партнерства може допомогти Україні виробити власний шлях і методологію успішної інтеграції до ЄС. Серед сучасних підходів до європейської інтеграції домінуючими є три основні концепції: 1) "останніх кордонів", яку підтримує найконсервативніша частина політичної еліти ЄС; основна її теза полягає в тому, що Європа "стомилася" від розширення; 2) "тривалого зближення"; вона визнає можливість приєднання до ЄС східних сусідів. Для України - це варіант політики Східного партнерства та зближення з європейськими країнами через поступове розширення співпраці; 3) "Великої Європи", що враховує існування двох основних центрів політичного й економічного тяжіння - ЄС і Росії. Ідея створення Спільного Європейського економічного простору передбачає тісний формат співробітництва у сферах - економіки, безпеки, науки і культури, яке визначає його мінімізований інституційний характер. Місце України в цій концепції з геополітичного погляду підтримання вітчизняних товаровиробників і вдосконалення міжнародно-правового механізму захисту їхніх інтересів - це "прикордонна" країна  і для європейського простору, і для євразійського.

  ЄС підтримав Україну під час вступу до СОТ, у тому числі опрацював відповідні документи. Особливу увагу було приділено питанням інтеграції інфраструктурних мереж України та ЄС у контексті розширення Євросоюзу, енергетичним і транспортним мережам, зокрема з'єднанню з  європейськими транспортними коридорами і транс’європейською  транспортною системою. Водночас ЄС, як уже згадувалося, негативно сприйняв підписання Україною угоди про створення Єдиного економічного простору в рамках СНД, вважаючи подвійну інтеграцію неможливою.

  Недоліками інтеграційної політики України до ЄС у короткотерміновій перспективі можуть бути: перехід нових держав - членів до єдиного митного тарифу ЄС, збільшення рівня тарифного захисту стосовно низки товарів українського експорту; позбавлення нових держав - членів ЄС здатності самостійно регулювати власний торговельний режим щодо України; можлива втрата українськими експортерами традиційних ринків збуту в нових країнах - членах ЄС через розширення сфери застосування антидемпінгових заходів до України; скорочення обсягів традиційного українського експорту до ЄС унаслідок часткової переорієнтації товаропотоків між нинішніми та новими членами ЄС.   

Проблеми і труднощі входження України в загальноєвропейські інтеграційні процеси, невідповідність міжнародних позицій потенціалу держави останнім часом на цьому етапі були зумовлені головним чином наступними обставинами:

1) загальною стратегічною несформованістю (чи радше незавершеністю становлення) вектора зовнішньої політики, що іноді буквально “витанцьовує” між прозахідним і проросійським курсами, між політикою поглиблення інтеграції з державами ЄС і НАТО та вступом і діяльністю України в ЄЕП;

2) складною соціально-політичною ситуацією в другій половині 2000 – 2001 і 2003 – 2004 рр., яка, незважаючи на реальний прогрес в економічній і соціальній сферах, привела до зміни урядових кабінетів, протистояння в українському суспільстві та парламенті, а також революційного суспільного збурення, яке ввійшло в історію під назвою Помаранчевої революції;

3) фактичною відсутністю прозорості державної політики як найважливішого фактору демократизації суспільства;

4) суперечливими процесами в здійсненні важливої складової системної трансформації – приватизації, яка впродовж 2000 – 2004 рр. супроводжувалася постійними конфліктами, зокрема і між різними гілками влади, та широким використанням технологій чорного PR-у;

5) відсутністю наполегливих дій з боку уряду, спрямованих на прискорення вступу держави у Всесвітню торгову організацію, членство у якій є мінімально необхідною умовою просування економіки країни до світових ринків;

6) недостатньою, незважаючи на суттєві позитивні результати, гармонізацією українського законодавства з європейським, особливо у сфері його практичного застосування та недопущення порушення прав людини, що створювало додаткову напругу у відносинах нашої держави із загальноєвропейськими структурами, зокрема із Радою Європи.

Цілком очевидно, що дані обставини разом із введенням візового режиму сусідами України на її західних кордонах можуть не лише серйозно ускладнити перспективи інтеграції у загальноєвропейський економічний і політичний простір, але й надовго перетворити нашу державу в “сіру зону” Центрально-Східної Європи. Іншими словами, за Українською державою може надовго закріпитися статус країни з неринковою економікою, хоча і з невеликим зовнішнім боргом, неперспективної для зовнішніх інвесторів, у якій зростатиме тіньовий сектор в економіці та значною мірою навіть збережеться командне управління нею.

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ ІІ

Євроінтеграційні прагнення України стали невід’ємними  реаліями політичного сьогодення.

      Щодо політичних переваг інтеграції України до ЄС, то вони пов’язані  насамперед із формуванням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією розбудови демократичних інституцій в Україні.

  Основними напрямами інтеграційного процесу для України є адаптація законодавства України до законодавства ЄС, розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС, інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки, політична консолідація, зміцнення демократії та фінансової складової євро-інтеграційного руху України, адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС, культурно-освітня і науково-технічна інтеграція, регіональна інтеграція України, галузева співпраця, співробітництво в галузі охорони довкілля. Подальший розвиток відносин України з ЄС потребує досягнення відповідних якісних характеристик, макроекономічної стабілізації та підвищення ефективності економіки нашої держави; дотримання умов, необхідних для вступу до ЄС; запровадження європейських стандартів і норм в економіку, соціальну політику, освіту, науку та техніку; адаптації українського законодавства до правових норм ЄС; розвитку та поглиблення регіональної інтеграції, встановлення й поглиблення прямих контактів із державами-членами і кандидатами в члени Євросоюзу.

  Співпраця з ЄС сприятиме наближенню соціальних умов країни до високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя й добробуту населення.

РОЗДІЛ ІІІ. ВОЄННІ ПОДІЇ НА СХОДІ УКРАЇНИ ТА УЧАСТЬ В АНТИТЕРОРИСТИЧНІЙ ОПЕРАЦІЇ ВОЇНІВ – КУП’ЯНЧАН  

     Починаючи з 2000-х років на території України розпочато масштабну інформаційну політику Російської Федерації з антиукраїнської і антизахідної пропаганди та активна агітація доктрини «Русского мира» щодо возз'єднання нібито найбільш розділеного народу у світі — «русских». Ідейним підґрунтям доктрини слугує реваншизм Російської Федерації за розпад  Радянського Союзу, яке полягає в реставрації  Росії у кордонах СРСР до 1991 року та відновленні колишньої «зони впливу в межах радянського табору» країн Європи і Азії.                 

      Починаючи з листопада 2013 року, з блокуванням  Віктором Януковичем  законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та спалахом в країні Революції гідності, кремлівська пропаганда еволюціонувала в відверто шовіністичну, агресивно імперську, брехливу та фашистську інформаційну війну проти України, яка мала за мету підготувати суспільну думку в світі до зовнішньої агресії Російської Федерації щодо України.

      З початком супротиву України військовій агресії Російської Федерації на території Донецької і Луганської областей та окупації і анексії Криму, інформаційна політика Російської Федерації перекваліфікувалася у тотальну військову дезінформаційну агресію.

      20 лютого 2014 року Російською Федерацією розпочато інтервенцію до Автономної Республіки України Крим та міста Севастополя з подальшою окупацією півострова. 27 лютого Збройними силами Російської Федерації у формі без розпізнавальних знаків («зелені чоловічки») захоплено й блоковано адміністративні будівлі, аеропорти, установи зв'язку, засоби масової інформації у Сімферополі та Севастополі, а також Верховну Раду Криму, де було взято в заручники частину депутатського корпусу та примушено до оголошення про проведення 25 травня референдуму щодо розширення автономії Криму.  

     11 березня 2014 року під тиском російських силовиків Верховною Радою Автономної Республіки Крим була прийнята Декларація незалежності Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з якою Автономна Республіка Крим включно з містом Севастополь є суверенною державою, яка за відповідних результатів референдуму має право звернутися до Росії щодо включення території до складу федерації на правах суб'єкта.   21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь.

      Березневі дії влади Російської Федерації з окупації частини території (Автономної Республіки Крим) сусідньої суверенної держави та втручання у її внутрішні справи  стали причиною масштабного невдоволення і об'єктом шквальної критики світової громадськості протягом останнього року, яка називала військову агресію Російської Федерації міжнародним злочином проти світу і безпеки людства, а анексію Криму — порушенням чинного законодавства суверенної України, фундаментальних норм міжнародного права і низки міжнародних договорів, зокрема:

·        Гельсінкського заключного акту 1975 року, про непорушність кордонів у Європі;

·        Будапештського меморандуму 1994 року про гарантії безпеки Україні;

·        Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 року;

·        Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 (ратифіковано 20.04.2004).

     27 березня 2014 року на сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй Резолюцією № 68/262 було підтверджено „територіальну цілісність України у міжнародно визнаних кордонах“. Резолюцію підтримали 100 країн світу, 58 — утримались та 11 проголосували проти. Згодом, було призупинено членство Російської Федерації у міжнародному клубі високорозвинених економік світу „Велика вісімка“ (G8) та впроваджено перший етап трирівневого плану персональних і економічних санкцій проти банківської системи РФ та громадян Росії і України безпосередньо причетних до окупації півострова, здебільшого у вигляді заморожування активів і заборони на в'їзд.   

     Протягом квітня — червня 2014 року з метою недопущення військової диверсії, на всій території України була посилена охорона стратегічних об'єктів (головним чином, небезпечних у радіаційному, хімічному, біологічному відношенні), об'єктів соціальної інфраструктури, органів державної влади, державного кордону, вузлів комунікацій, залізничних та автомобільних шляхів (блок-пости на дорогах при в'їзді у міста), а також приведено правоохоронну системуоргани державної безпекизбройні сили та інші установи України у повну бойову готовність на випадок прямої військової агресії з боку Російської Федерації.

      13 березня 2014 року рішенням Верховної Ради України було відновлена Національна гвардія України, як військове формування з правоохоронними та службово-бойовими функціями на базі Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України.

     17 березня  наказом виконуючого обов'язки Президента України Олександром Турчиновим  було розпочато першу хвилю мобілізації на особливий період тривалістю 45 днів, в ході якої було здійснено призов військовозобов'язаних та резервістів до Збройних сил, Національної гвардії, Служби безпекиДержавної прикордонної службиДержавної спеціальної служби транспорту та інших військових формувань України.

     17 квітня 2014 року в Женеві за участю вищих дипломатичних представників УкраїниЄССША та РФ відбулися чотиристоронні переговори щодо деескалації збройного конфлікту між Російською федерацією та Україною.

     Позиція української сторони вимагала від Росії виконання 5 основних вимог:

1.   Припинити підтримку терористів у східних регіонах України;

2.   Відкликати своїх диверсантів звідти;

3.   Відкликати своїх спецпризначенців;

4.   Скасувати рішення Держдуми про дозвіл на використання військ на території Україні;

5.   Повернути анексований Крим.

    За підсумками шестигодинної зустрічі, сторонами узгоджено ряд дипломатичних домовленостей. Російську Федерацію зобов'язано роззброїти свої незаконні озброєні формування та повернути незаконно захоплене майно законним власникам. В свою чергу українська сторона гарантувала амністію учасникам протестів, за винятком тих, кого буде визнано винним у скоєнні тяжких злочинів, та зобов'язалася забезпечити всеохоплюючий, прозорий і відповідальний конституційний процес в країні. Учасники зустрічі рішуче засудили та відкинули всі прояви екстремізмурасизму та релігійної нетерпимості, включаючи прояви антисемітизму та зобов'язали сторони конфлікту утриматися від будь-яких форм насильства, залякування або провокаційних дій. Питання щодо повернення Автономної Республіки Крим Україні та відведення російських військ на східному українському кордоні не були вирішені.

     З метою відстеження імплементації вищезазначених кроків, учасниками переговорів ініційовано створення Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ у складі міжнародних спостерігачів з 57-ми країн, у тому числі і представників Російської Федерації.

    Під час військового вторгнення в Україну  Російською Федерацією широко використаний більшовицький тип ведення війни, коли після світоглядного розколу населення країни, на окремих територіях держави створювалася паралельна нелегальна альтернативна влада, яка мала тісний зв'язок з Кремлем. З метою подальшого підтримання життєдіяльності такої проросійської влади та уникнення прямого порушення міжнародного права у галузі ведення війни  Російською Федерацією здійснюється поступовий підрив громадської довіри до офіційної влади, шляхом активної інформаційної, пропагандистської промивки місцевого населення, у поєднанні з диверсіями, вчиненими силами незаконних загонів злочинців, найманців і радикально налаштованих людей, організованими та керованими спецслужбами Росії.

      Протягом 7 — 27 квітня, подібно „Кримському сценарію“, „зеленими чоловічками“ було проголошено „Донецьку та Луганську народні республіки“. 15 травня 2014 року Генеральною прокуратурою України дані бандоформування було кваліфіковано як терористичні організації, які насильницько-збройним шляхом здійснюють терор на сході України.    

     13 квітня 2014 р. в.о. президента України Олександр Турчинов заявив, що для того, щоб зупинити розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, Рада нацбезпеки та оборони розпочинає широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Він повідомив, що

«

Ми робили все, аби уникнути людських жертв. Але ми готові дати відсіч всім спробам вторгнення, дестабілізації та терористичним діям зі зброєю в руках. РНБО прийняла рішення розпочати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України.

 »

 

     В.о. президента України Олександр Турчинов звернувся до терористів з вимогою скласти зброю до 9.00 ранку 14 квітня. Він оголосив, що

«

Для тих, хто не стріляв у наших силовиків, хто складе зброю і покине захоплені адміністративні приміщення до ранку понеділка, я, в підписаному Указі, дав гарантії незастосування проти них відповідного покарання за вчинені дії.

 »

 

Відповідний указ було ним підписано 13 квітня 2014 року.

     14 квітня 2014 р. в.о. президента Олександр Турчинов призначив генерал-лейтенанта Василя Крутова першим заступником глави СБУ та головою антитерористичного центру при СБУ. В березні 2014 р. він записав особисте звернення до уряду Росії з закликом припинити ескалацію ситуації в Україні, яка може привести до війни.

     В усьому світі ряд впливових політиків та громадських діячів назвали війну на сході України «гібридною війною» Російської Федерації та України.

     В середині липня 2014 року військові підрозділи почали брати пряму участь у бойових діях проти Збройних сил України, при чому ударів завдавали як з території Російської Федерації, так і безпосередньо на території України

      13 квітня у Донецькій області почалась антитерористична операція з метою зупинити терористів та сепаратистів. В ході операції правоохоронці розблоковували 2 блокпости терористів перед Слов'янськом. Терористи чинили опір і влаштували перестрілку. Внаслідок операції були вбиті та поранені з обох сторін. Олександр Турчинов публічно заявив, що кров, яка пролилась на Сході України, зокрема у Слов'янську під час АТО «пролилася на війні, яку проти України веде Російська Федерація».   

      11 травня 2014, за словами в.о. голови Адміністрації Президента України Сергія Пашинського, антитерористична операція в районі міст Красний Лиман, Слов'янськ та Краматорськ в Донецькій області перейшла у фінальну стадію. Пізніше, 15 травня відбулась фінальна стадія антитерористичної операції українських силовиків поблизу с. Староварварівка, що недалеко від міста Краматорська та поблизу самого Краматорська.

     У ніч на 15 травня силами українських військових було зачищено п'ятикілометрову зону навколо телевізійної вежі у Слов'янську поблизу гори Карачун та знищено замасковану базу терористів поблизу Краматорська.

     3 червня 2014 року підрозділи українських силовиків зайняли м. Красний Лиман.  Протягом наступного дня м. Красний Лиман було звільнене від бойовиків. 5 червня відбувались заходи з виявлення у місті терористів та їх посібників, а над містом вивішено прапор України, призначено нового голову Краснолиманської райдержадміністрації, правопорядок у місті почав забезпечувати спецпідрозділ МВС «Артемівськ».

     19 червня 2014 року силами АТО були звільнені смт. Ямпіль та Кіровськ, знищено укріплення поблизу села Закітного, а також взято під контроль автомобільний міст, що з'єднує село із смт. Ямполем. У Закітному та Ямполі були проведені заходи із зачистки від терористів. За повідомленням ватажка терористів у Слов'янську Ігоря Гіркіна з'єднання терористичних угруповань зазнали значних втрат та відходять з Ямполя та м. Сіверська до Слов'янська. За повідомленнями місцевих жителів, у Ямполі не було електрики, а до Кіровська після звільнення від терористів після кількаденної блокади вперше був підвезений хліб.

     У ніч на 18 травня 2014 року бойовики атакували табір військовослужбовців антитерористичної операції поблизу Ізюма, і завдяки діям на випередження українських силовиків напад було відбито. В результаті перестрілки двоє військовослужбовців Національної гвардії було поранено.

     21 травня 2014 року після перебування на позиціях антитерористичної операції в.о. Президента України Олександр Турчинов поставив завдання перед українськими силовиками «повністю очистити регіон від терористів» та «повернути мир і спокій у Донецькій та Луганській областях».

     2015 рік був у військових України найважчим після завершення Другої світової війни і років повоєнного спротиву радянській окупації. До цього часу наша Батьківщина зі зброєю в руках  відстоює своє святе право зайняти гідне місце серед європейських держав. Розв’язана Російською Федерацією неоголошена війна на Донбасі пробудила національну гідність українського народу, відродила і підняла з глибини віків непереможний козацький дух, який завжди наводив жах на наших ворогів. Наші Збройні Сили ‒ спадкоємці військової слави не лише Війська запорізького, але й українських Січових стрільців і вояків Української Повстанської Армії, армії Української Народної Республіки і українців, які під час Другої світової війни захищали Україну в лавах Червоної Армії. Тепер в запеклих боях на Донбасі народилася зовсім нова армія. Армія, яка отримала безцінний бойовий досвід в умовах гібридної війни. Вже сьогодні досвід, набутий Збройними Силами України,- переможний досвід, який вивчається в багатьох арміях світу. Проте наша насправді Вітчизняна війна 2014 року за нашу незалежність показала, що перемогу можна здобути лише за умови поєднання високого бойового духу, всенародної підтримки, активного волонтерського руху, сучасної бойової техніки та озброєння, яке виготовляють українські підприємства військово- промислового комплексу та надходять від наших партнерів з усіх країн світу.   

       23 роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим, що у буремні 90 – ті, Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій.  Ще рік тому ми не особливо звертали увагу на слова «слава Україні – Героям слава», а тепер ці слова набули нового змісту.

     Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумнівів, що ці герої – хлопці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери, на плечах яких тримається наша армія.

     Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням, це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є засвідченням справжнього патріотичного подвигу.

     Коли перед очима кадри з новин, фото поранених та загиблих героїв, дивлячись їм у вічі, ми розуміємо, що вислів «душу й тіло ми положим за нашу свободу»  став для сучасної історії української нації не просто словами з гімну, - це стало станом душі.

      Герої не вмирають, поки ми їх пам’ятаємо, пам’ятаємо тих, хто воював і загинув за єдину Україну.   З березня 2014 року наша країна  знаходиться в стані неоголошеної війни. Багато страждань випало на долю нашого народу за цей час, але він проявив свій незламний дух.  Сьогодні на Сході України йдуть військові дії, точаться криваві бої.  Там вирішується доля і майбутнє України. Весь народ нашої держави об’єднався нині проти російського агресора.  Сили АТО намагаються протистояти терористам. На полі битви – захисники, воїни. Вони мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну.   Багато синів, наших земляків, пішли виконувати свій обов’язок  перед  Батьківщиною.  Вони з гідністю несли і несуть бойову службу в лавах Збройних Сил України.

      В результаті бойових дій за даними ООН на квітень 2015 року в Україні загинули понад 6 116 людей, ще 15 тисяч 474 людини отримали поранення. Солдати добровольчих загонів та регулярної армії віддали життя за кожного з нас!
     Дані про загиблих і поранених є приблизними - реальні цифри можуть виявитися значно вищими, оскільки сотні людей вважаються зниклими безвісти, а сотні тіл ще не опізнані. Солдати добровольчих загонів та регулярної армії віддали життя за кожного з нас!

     Приблизно 400 мирних жителів були вбиті в результаті обстрілів житлових районів, а також внаслідок підриву на мінах та інших пекельних знаряддях вбивства. Більше того, уже тепер відомо, що ті знаряддя ворог почав маскувати під вигляд дитячих іграшок...

     Нині нараховується близько 1,8 млн біженців і внутрішніх переселенців зі сходу України. Близько 5 мільйонів людей потребують гуманітарної допомоги в Україні. До них належать як ті, хто живе на окупованих проросійськими збройними формуваннями територіях, так і переселенці.
     Наша Куп’янщина втратила 11 своїх синів, які загинули на Сході.
У пам’яті земляків ці громадяни  назавжди залишаться мужніми героями, які з честю виконали головний обов’язок чоловіків – захист рідної землі.

      На днях куп’янська громада провела в останню путь ще одного героя, що віддав своє життя в боях за незалежність і територіальну цілісність нашої держави – Дмитра Салова. Він, як і  сотні кращих синів і доньок  нашого народу віддав своє життя за те, щоб наша держава продовжила своє існування, зберегла єдність і посіла гідне місце поміж цивілізованих країн Європи.

     Внесла свою сумну лепту до цього скорботного реєстру і багатостраждальна куп’янська земля. Згадаймо імена цих славетних героїв, що загинули, захищаючи наш спокій і добробут: Юрій Безщотний, Юрій Загребельний, Максим Закопайло, Олександр Карасик, Андрій Мансуров, Микола Постольний, Віталій Українцев, Артур Сілко, Олександр Копиця, Віталій Грипас (Додаток 1).  До цього слід додати, що десятки тих куп’янчан, що пройшли через горнило жахливої війни на сході України, отримали тяжкі фізичні та психологічні травми, які напевно не загояться до кінця їхнього життя.

    Видається нагальною потреба щодо вшанування невмирущого подвигу наших славетних земляків, і насамперед тих, хто заплатив найдорожчу ціну, обороняючи нашу державність від окупантів і їхніх посіпак. Вшанування світлої пам’яті наших земляків-героїв є не тільки висловленням данини поваги та подяки з боку суспільства, але й важливим стимулюючим заходом морально-патріотичного виховання (Додаток 2). Вважаю за доцільне розглянути питання стосовно встановлення пам’ятника оборонцям України у місті Куп’янську.  Без сумніву, загиблі герої АТО заслуговують на те, щоб їхній подвиг був вшанований якнайдостойніше. Ці аргументи змушують подумати про місце для встановлення пам’ятника захисникам нашої держави. Досить раціональною є ідея визначити цим місцем мікрорайон Ювілейний,  поряд із дитячим садком та загальноосвітньою школою  І-ІІІ ступенів № 4.  Це досить велика територія, що відповідає всім критеріям паркової зони й у перспективі може стати вмістилищем не лише для пам’ятника, але й для цілого меморіалу, присвяченого героям АТО. Цей район не потребує складних процедур узгодження й може бути місцем проведення масових заходів патріотичного характеру. Символічним є те, що три учні четвертої школи віддали своє життя на сході України за незалежність нашої держави. Логічним було б також встановлення тут пам’ятного знаку, присвяченого як військовим, так і волонтерам, тобто всім тим небайдужим людям, що роблять свій внесок заради нашої спільної перемоги.

     14 жовтня, як і щороку, Куп’янськ  буде традиційно відзначати День Покрови. Не варто нагадувати, що це старовинне козацьке свято. Однак віднині воно наповнене ще одним змістом, адже тепер є одночасно і Днем захисника України. Було б дуже добре, якби пам’ятний знак  та закладний камінь меморіалу воїнам, що загинули, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України, були б відкриті до цієї дати.

ВИСНОВКИ  ДО РОЗДІЛУ ІІІ.

      Зараз Росія намагається реалізувати другий етап «гібридної війни» проти України та водночас (з вересня м. р. після досягнення Мінських домовленостей) виконати окремі елементи третього етапу. Наприклад, Російська Федерація намагається «заморозити» конфлікт на сході України, примушуючи нас визнати сепаратистів «стороною переговорного процесу» та розпочати з ними переговори на їхніх, а фактично російських, умовах. З цією метою Росія посилює тиск на Україну, в т.ч. збільшуючи кількість своїх військ біля українських кордонів та на наших окупованих територіях. Росія заперечує свою участь у конфлікті та одночасно проводить масштабну інформаційну кампанію антиукраїнської спрямованості. Виходячи із зазначеного, слід мати на увазі, що Росія намагатиметься реалізувати свої плани як у формі продовження «гібридної війни» (повзучого поширення нестабільності на інші українські регіони), так і відкритої агресії з масштабним застосуванням військової сили.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Богданович Ю. В., Єжеєв М. Ф. Системна модель і алгоритм державного управління процесами євроатлантичної інтеграції України // Україна - НАТО. - 2006. - № 2. - С.

 2.С.Грабовський, Л.Шкляр “Нариси з історії українського державотворення” –Київ 1995 р. – стр. 96-115, 168-179.

3. Зеленецький В. С., Ємельянов В. П. Концептуальні основи визначення категоріально-понятійного апарату у сфері боротьби з тероризмом: Наук. - практ. посіб. - Х.: Кроссроуд, 2006. - 80 с.

4. Кабаненко І. Участь України в операції «Активні зусилля» - євроатлантичний прорив нашої держави // Чорноморська безпека. - 2006. - № 1 (3). - С. 41-43.

5. С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” –
Львів 1996 р. – стр. 7-10, 17-31, 145-172.
6. Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна “Історія української державності” – Львів 1995
р. – стр. 3-15, 28, 38-49.
7. П.Музиченко “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., чистина 2
– стр. 237-256.   

8. Новікова Л. В. Фінансування тероризму: загальне поняття та підстави кримінальної відповідальності // Право і безпека. - 2005. - № 4'1. - С. 78-80.

9. Новикова Л. В. Кримінальна відповідальність за фінансування тероризму: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - К., 2007. - 20 с.

10. А.Панюк, М.Рожик “Історія становлення української державності” – Львів, 1995 р. – стр. 32-34, 41-45, 98-140.

11. Семикін М. В. Створення терористичної групи чи терористичної організації: кримінально-правове дослідження. - Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. - 145 с.

12. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992.
13.О.Шевченко “Історія держави і права України” – Київ 1996 р. – стр.
68-78.
14. Хрестоматія “Історія держави і права України” за ред. О.Шевченка – Київ
1996 р. – стр. 78-80, 81-83, 110-115.
15. “Хрестоматія з історії держави і права України” том 1, за ред.
В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 29-39, 145-145, 155-157, 163-167,
171-173, 216-217.
16. “Хрестоматія з історії держави і права України” том 2, за ред.
В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 10-13, 21-24, 28-32, 36-40, 44-47,
52-61, 74-75, 98-99, 100-102, 176-178, 685-689, 704-707.

 
ДОДАТОК І.  КУПЯНЧАНИ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ В ЗОНІ АТО

Безщотний Юрій Володимирович

Безщотний Юрій Володимирович

Дата та місце народження: 4 серпня 1977 р., м. Купянськ, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 28 серпня 2014 р., с. Новозар'ївка, Старобешевський район, Донецька область.

Звання: Сержант.

Посада: Старший водій.

Підрозділ: 92-а окрема механізована бригада.

 

Обставини загибелі: Загинув серпня 2014 р. на дорозі поміж селами Новозар'ївка та Войкове. Був у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади, яка мала деблокувати війська, що опинились в Іловайському котлі. Загинув разом з Романцовим І.С., Бризгайло С.В., Лепетюхою В.В., Деребченко А.В., Чорним С.С., Карпенком О.Г. та ще одним військовослужбовцем 92-ї бригади, чия особа доки що не встановлена. 16-го вересня 2014 р. тіло Безщотного Ю.В. було ексгумовано та привезено до Запоріжжя пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан"). Ідентифікований за експертизою ДНК. 23 червня 2015 року похований.Місце поховання: м. Купянськ, Харківська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Загребельний Юрій Олександрович

zagrebelnybig

Дата та місце народження: 16 жовтня 1983 р., м. Куп'янськ, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 29 жовтня 2014 р., смт. Талаківка, Донецька область.

Звання: Підполковник (посмертно).

Посада: Начальник штабу зенітно-ракетного артилерійського дивізіону.

Підрозділ: 1-й окремий батальйон морської піхоти.

 

Обставини загибелі: О 13-ї годині 29 жовтня 2014 р. російські збройні формування обстріляли смт Талаківка, що в 19 км від міста Маріуполь (Донецька область), зі 152-мм артилерії та РСЗВ «Град». Удари прийшлися по позиціях військових та по жилому сектору, снаряд влучив у бліндаж прямим попаданням. Від отриманих поранень Юрій помер на операційному столі в лікарні Маріуполя.

Сімейний стан: Залишилась дружина та маленький син.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Закопайло Максим Олександрович

zakopaylobig

Дата та місце народження: 12 серпня 1989 р., смт. Ківшарівка, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 16 липня 2014 р., с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.

Звання: Молодший сержант.

Посада: Навідник оператор відділення прикордонної служби.

Підрозділ: Східне регіональне управління.

 

Обставини загибелі: В лісопосадці за два кілометри від державного кордону в Станично-Луганському районі прикордонний наряд натрапив на групу бойовиків, що розміщувала вибуховий пристрій «фугас». В результаті бойового зіткнення Максим та прапорщик М. Постольний загинули, прикриваючи відхід товаришів до бронетранспортера.

Місце поховання: смт. Ківшарівка, Харківська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Карасик Олександр Іванович

karasikbig

Дата та місце народження:

28 лютого 1967 р., с. Кислівка, Куп'янский район, Харківська область.

 

Дата та місце загибелі: 28 серпня 2014 р., с. Новозар'ївка, Старобешевський район, Донецька область.

Звання: Молодший сержант.

 

Посада: Командир відділення.

 

Підрозділ: 92-а окрема механізована бригада.

 

Обставини загибелі: Був смертельно поранений 28-го серпня 2014 р. на дорозі поміж селами Новозар'ївка та Войкове. Був у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади, яка мала деблокувати війська, що опинились в Іловайському котлі. Був вивезений з поля бою товаришами. Загинув разом з Романцовим І.С., Бризгайло С.В., Безщотним Ю.В., Лепетюхою В.В., Деребченко А.В., Чорним С.С., Карпенком О.Г. та ще одним військовослужбовцем 92-ї бригади, чия особа доки що не встановлена.

Місце поховання: с. Світанок, Чугуївський район, Харківська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

mansurovbig

Дата та місце народження: 10 липня 1989 р., м. Куп'янськ, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 3 серпня 2014., мікр. Красний Яр, Жовтневий район, м. Луганськ.

Звання: Сержант.

Посада: Командир танку.

Підрозділ: 1-а окрема танкова бригада.

Мансуров Андрій Сергійович

 

Обставини загибелі: Загинув 3 серпня 2014 р. в наступальній операції на м. Луганськ разом з підрозділами 30 механізованої бригади та Айдару. Наші військові мали зайти та закріпитися в передмісті м. Луганськ, Жовтневий район, мікрорайон Красний Яр. Танк Андрія був попереду, наїхав на фугас - здетонував боєкомплект. В цьому танку загинули капітан Плохой А. В. та старший солдат Нагорний С. М.

Місце поховання: с. Гончарівське, Чернігівський район, Чернігівська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Постольний Микола Миколайович

postolnybig

Дата та місце народження: 5 квітня 1984р., с. Петрівка, Золочівський   район, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 16 липня 2014 р., с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.

Звання: Прапорщик.

Посада: Інструктор відділення прикордонної служби.

Підрозділ: Східне регіональне управління.

 

Обставини загибелі: В лісопосадці за два кілометри від державного кордону в Станично-Луганському районі прикордонний наряд натрапив на групу бойовиків, що розміщувала вибуховий пристрій «фугас». В результаті бойового зіткнення Микола та молодший сержант М. Закопайло загинули, прикриваючи відхід товаришів до бронетранспортера.

Місце поховання: с. Петрівка, Золочівський район, Харківська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

 

Українцев Віталій Леонідович

ukraincevbig

Дата та місце народження: 20 січня 1968 р., с. Куп`янськ-Вузловий, Куп`янський район, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 14 вересня 2014 р., с. Піски, Ясинуватський район, Донецька область.

Звання: Старшина міліції.

Посада: Міліціонер.

Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Обставини загибелі: Загинув 14 вересня 2014 р. в бою біля с. Піски,

Ясинуватський район, Донецька область.

Сімейний стан: Залишились дружина та дві доньки.

Місце поховання: с. Куп`янськ-Вузловий, Куп`янський район, Харківська

 область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 942/2014 від 19 грудня 2014 р., "за

особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету

 та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, зразкове

 виконання службового обов'язку та з нагоди Дня міліції", нагороджений

орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Сілко Артур Олегович

 

silkobig

Дата та місце народження: 24 травня 1988 р., смт. Вільшани, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 7 жовтня 2014 р., м. Донецьк.

Звання: Солдат.

Посада: Оператор-навідник.

Підрозділ: 95-а окрема аеромо-

більна бригада.

 

Обставини загибелі: Під час виконання бойового завдання 7 жовтня 2014 р. в районі аеропорту Донецька загинув від обстрілу з РСЗВ «Град».

Сімейний стан: Залишились батьки, дружина та маленька донька.             

Місце поховання: Смолянське військове кладовище м. Житомира.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, "за особи-

сту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного

 суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений

орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

 

 

Копиця Олександр Вікторович («Дадді»)

kopicabig

Дата та місце народження: 15 січня 1977 р., м. Куп'янськ, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 1 лютого 2015 р., смт. Чорнухине, Попаснянський район, Донецька область.

Звання: Солдат резерву.

Посада: Водій.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

 

Обставини загибелі: Вранці 1 лютого 2015 р. машину, на якій бійці повертались з нічної розвідки з Чорнухине до Дебальцеве, було обстріляно, загинули двоє бійців батальйону, Олександр та солдат резерву А. Реута.

Місце поховання: м. Харків, 15-е міське кладовище.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ДОДАТОК ІІ.  ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИХ В ЗОНІ АТО В МІСТІ КУП’ЯНСЬКУ.

Стенди Гідність і Свобода в краєзнавчому музеї м. Куп’янська

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     
 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вшанування пам’яті загиблих в зоні АТО – випускників ЗОШ № 4

у шкільному музеї

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відкриття меморіальної дошки Ю.Загребельному в ЗОШ № 4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дошка пам’яті біля міськвиконкому